Зоряна Лукомська: «Нам не треба жити «як у Європі», нам треба жити ЯК В УКРАЇНІ»
Руйнування міст і сіл, про які довідуємось щодня від початку повномасштабного вторгнення РФ на територію нашої держави, - як відкриті рани на тілі України. Згорілі вщент багатоповерхівки, розбомблені храми й приватні помешкання, ферми й заводи… Перелік надзвичайно довгий і трагічний. Адже йдеться не просто про квадратні метри виробничих чи житлових площ, а про знищену історичну спадщину, про зламані долі людей, які раптом залишились немов серед води, про втрачені робочі місця, про підприємства, що забезпечували всім необхідним громадян своєї країни і не тільки…
Проблема їх якнайшвидшої відбудови постала на повен зріст уже з перших днів війни. Вона очевидна не тільки для українців, але й для всього світу, що вже проходив свого часу подібні випробування. Відтак чуємо про численні ініціативи зарубіжних фахівців, які збираються долучитись до відбудови України. Зокрема, взяти участь у відновленні Харкова погодився відомий британський архітектор Норман Роберт Фостер, а про розробку концепції розбудови Тростянця мерія міста домовилась із австрійською компанією iC consulenten ZT GmbH.
Називаються також різні терміни робіт, зокрема трирічний період відновлення. І питання це надзвичайно гостре, з огляду на вимушену міграцію населення з охоплених вогнем війни регіонів у більш безпечні та їхнє гаряче прагнення повернутися в рідні місця.
Тож які заходи знадобляться для відбудови всього зруйнованого? Про це розмовляємо з доктором архітектури, професором кафедри архітектури та містобудування Інституту архітектури, будівництва та енергетики Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу, членом правління Івано-Франківської обласної організації Національної спілки архітекторів України, Архітектурної палати України, а також консультативної ради з охорони культурної спадщини при Департаменті містобудування та архітектури м. Івано-Франківська Зоряною Лукомською.
«Будувати з поглядом у майбутнє!»
-Пані Зоряно, заяви, що були оприлюднені на офіційному сайті Національної спілки архітекторів України, свідчать про те, що представники Вашого цеху давно забили на сполох і порушили питання про необхідність об’єднання зусиль фахівців у плануванні післявоєнного містобудування…
-Так. Про це почали говорити вже з перших днів війни і в професійних колах, і на державному рівні, й на рівні великих інвесторів та будівельних фірм. Бо всі розуміють, що війна закінчиться й доведеться все відбудовувати. Звичайно, ці процеси мають іти під керівництвом держави, під орудою якогось координаційного центру. На це будуть шукатися інвестиції, гранти і т.д. Однак без професійного бачення й обговорення відбудови не може бути. Все починається з містобудівної структури, а вже на її основі виникає певний об’єм. До містобудівного каркасу входить транспортна, житлова система, необхідна інфраструктура, громадські й виробничі зони та ін. Власне, це було заплановане й реалізоване раніше, просто частина зруйнована й треба думати, що із цим робити далі.
Проте підхід має бути саме такий – комплексний. Спочатку – середовище досліджень, а вже пізніше – напрацювання ідей. Інакше виявиться, що хтось приїхав, щось нам тут зробив, а незабаром з’ясується, що через один такий елемент зупиниться розвиток усього міста. Бо, приміром, там, де мала би бути траса чи проспект, виросте якась чудова будівля авторства крутого архітектора. Зауважу, що абсолютно не сумніваюсь у європейських фахівцях – вони висококласні. Але треба приїхати сюди, все проаналізувати, дізнатись про всі нюанси, розробити комплексну схему, а тоді казати: «Я буду робити цей комплекс, а я – цей».
-Якщо не помиляюсь, харків’янам якраз обіцяють «все й одразу».
- Скажу так. У Харкові є три архітектурні вищі школи – це дуже відомі освітні заклади. Так от, на одній з наших зустрічей у з представниками архітектурних вишів завідувачка кафедри реконструкції, реставрації архітектурних об’єктів Харківського національного університету будівництва та архітектури (ХНУБА) професор Катерина Черкасова повідомила, що вони намагаються облікувати втрати, мають низку ідей та попередні матеріали, готові співпрацювати, але до них… ніхто не звернувся – ні з керівництва міста, ні з керівництва області, ані з міністерства. Хоча міській адміністрації варто було б провести велику нараду, маючи таких потужних фахівців-науковців і багато архітектурних фірм.
Також варто з’ясувати думку мешканців про майбутню відбудову. Зрозуміло, хтось із них виїхав з-під бомб і наразі каже, що вже не повернеться, однак, можливо, через тиждень передумає. А хтось дійсно залишиться в іншому регіоні. Частина втраченого ніколи не буде відновлюватись. Має пройти ґрунтовне інтердисциплінарне дослідження існуючого стану, щоби зрозуміти, в якому напрямку слід рухатись.
-Оскільки громади розсіялися – і за кордон, і в Україні, навряд чи вдасться узагальнити громадську думку. Здається, голос громади – це останнє, що буде враховуватись. Тому, мабуть, треба спиратися на фахівців, зокрема українську спільноту архітекторів, на їхнє бачення…
- Слід зазначити, що у нас в Україні є фахівці усіх можливих архітектурних спеціалізацій. Звісно, світовий досвід нам дуже потрібен, ми його й раніше завжди враховували й намагалися йти в ногу з часом. Не треба робити вигляд, ніби в Україні нема до кого звернутись. Вітчизняні фахівці можуть забезпечити всі необхідні етапи роботи – від концептуального рішення до детальних проєктів окремих об’єктів та меблів і дизайну. І громадам варто буде запрезентувати найкращі варіанти пропозицій, попередньо розроблені архітекторами для обговорення.
-Конкретно до Спілки архітекторів якесь звернення було?
-Ні. Навпаки, сама спілка (НСАУ) постійно шукає шляхи якось достукатись до влади. Зрозуміло, будівельним корпораціям не цікаво, щоб архітектори керували процесом планування відбудови та розбудови міст. Бо вони, напевно, вже порахували, що їм вигідно. А вигідно збудувати «високе й масштабне» та отримати на тому шалені заробітки. Ми їх розуміємо. Але й вони повинні розуміти, що навряд чи людям захочеться в такому середовищі перебувати, ніби в якомусь забудованому гетто.
- Взагалі, і в мирний час не бракувало архітектурних «новацій» навіть посеред історичних центрів міст. Творчий політ забудовників полягає в тому, що один помалював свій квартал зелененько, а інший – рожевенько, а десь іще мурал намалювали. От і вся різниця. Всі ремствують, але всі це ковтають і в цьому живуть. Хто диктує таку архітектурну «моду»? Чому спотворюється обличчя наших міст?
-Відповідь дуже проста, і не тільки для Франківська, Львова чи Києва. Це банальна безвідповідальність, недотримання існуючого законодавства і покривання цього недотримання. Це кримінальна відповідальність. Бо немає права в історичному ареалі міста щось будувати. Взагалі! Там сформована історична забудова, тому можливі консервація, реставрація, пристосування й деякі деталі благоустрою у відповідності до норм чинного пам’яткоохоронного законодавства. А не нове будівництво, котре до того ж перевищує поверховість у кілька разів! Годі собі уявити, хто і як погоджує ці проєкти. І так скрізь.
По можливості, намагаємось із цим боротись. Але це – системна проблема. В нашому місті, на жаль, в Департаменті архітектури зараз мало фахових архітекторів. Чомусь фахівці, які мали би приймати рішення, поступово виводяться з тих структур, а ухвалюють їх випадкові люди. Ми ж не маємо можливості бігати й перевіряти кожен підписаний ними папірець.
-Якщо в мирний час важко зберегти архітектурне обличчя міста, то як у воєнний? Чи можна сподіватися, що воно набуде своїх колишніх рис? Чи в результаті тих «пластичних операцій», які будуть проведені, воно стане собою?
-Тільки завдяки вірі в краще ми й живемо. Сподіваємось, вдасться це зробити. Не допустити нищення хоч однієї пам’ятки – це нині вже перемога. Ще одна важлива ділянка – виховання молоді, плекання покоління архітекторів, яким треба закласти ідею: найцінніше з того, що маємо – це наша культурна спадщина. В площині архітектури – це історичні архітектурно-містобудівні комплекси та окремі пам’яткові об’єкти, котрі відіграють головну роль, а вже на другому плані – сучасна забудова, котра повинна з ними нормально співіснувати. Це можливо. І зараз є історичний шанс для втілення таких проєктів із європейською підтримкою, по-новому, з поглядом у майбутнє, з орієнтацією на енергоефективні конструкції, новітні джерела енергії.
"Нам треба йти своїм шляхом!"
-Які нині постають завдання перед архітекторами? Якими мають бути такі цілком нові підходи?
-Перший хто придумає й викристалізує щось супернове – мабуть, стане мільярдером. 
Шкода, але значна частина населення в Україні ще знаходиться ментально в радянському минулому. Люди досі живуть в СРСР не тільки у своїх будинках-панельках, але й у своїй свідомості. Важко від неї відірватися. Можливо, теперішній гіпернегативний і кривавий досвід вплине на них, і вони нарешті позбудуться своєї совєтської психології. Коли це станеться, тоді й відбудуться зміни. Бо нам не треба жити «як у Європі», нам треба жити ЯК В УКРАЇНІ, йти своїм шляхом.
-Яким має бути цей український шлях в архітектурі?
-Він має базуватися на наших споконвічних цінностях, які тільки ми в Україні тут і зберегли. В Європі національні традиції не так чітко спостерігаються – вони живуть набагато простіше. А в нас вони існують – в архітектурі, в мистецтві, в релігії, в побуті, в традиціях. В нас є історичні церкви, житлова та громадська архітектура, на яку можем орієнтуватись. Приміром, король Данило, розвиваючи дві свої резиденції, в Галичі й Холмі, використовував у ХІІІ столітті такі передові технології, яких тоді Європа не мала. І коли зараз постає питання, які аналоги для відтворення собору в Галичі чи резиденції Данила, то аналогів… нема. З тих невеличких крихт, які знайдено під час розкопок, бачимо, що він використовував технології, яких у Європі не існувало – самі їх придумали й реалізували. І зараз ми маємо можливості придумати щось своє, переосмисливши та надихнувшись національною архітектурою та традиціями – будівельники, архітектори, спеціалісти з альтернативних джерел енергії. Та й вже створено багато прогресивного, що співзвучне з нашими регіональними особливостями.
-А який світовий досвід відбудови після руйнувань може бути нам корисний?
-Після другої світової війни майже в кожній країні було створено міністерство архітектури й урбаністики. От вони суто цим і займалися. Французи в кожному регіоні, кожному містечку збирали команди з відповідних фахівців, котрі вирішували, як діяти, дискутували, обмінювались ідеями. В нас слова «архітектура» чи «містобудування» не знайдете в жодній державній структурі – ні в міністерстві, ні в комісії. Є Міністерство розвитку громад та територій. Добре, що маємо у НСАУ кілька народних депутатів-архітекторів, завдяки яким ми обізнані з тим, що відбувається.
У Франції відбудова тривала від 10 до 30 років, як де. Їхнє ноу-хау – це виробництво панельного швидкозбірного житла.
Звідти, до речі, запозичені відомі «хрущовки». Їх після війни вперше розробили у Франції. Радянські представники побачили їх, до неможливості спростили і втілили в життя, забудувавши одним типом будинків весь СРСР. А там існувало багато варіантів, так би мовити, модифікацій таких будівель, плюс – було правильне зонування територій. Якщо в нас панельки зводили скрізь однакові, то в них пропонувались різні типи таких будинків і вони відрізнялись між собою – по районах. Центр міста зберігав своє обличчя, а вже на периферії знаходили території для таких кварталів.
-Що ще слід врахувати?
-Найбільше зараз обговорюється енергоощадність. То само собою зрозуміло, хоч і це не головне. В нас глобальна проблема з транспортом. Скрізь! Приміром, Івано-Франківськ виріс втричі, але досі не відомо, наскільки збільшився транспортний потік. У Відні, Парижі, Лондоні люди якось пересуваються. А у нас буває все просто стоїть і рухатись взагалі неможливо. Вже не кажу про Київ, де треба витратити пів життя на поїздки містом. Треба розвантажувати транспорту систему. І ця проблема не менш важлива за енергоощадність. Вона вирішується. Сучасних напрацювань є багато. І ними слід скористатися.
Хоча, зрозуміло, що проблема №1 – забезпечити людей житлом та якісним середовищем для життя. Для цього варто в першу чергу провести інвентаризацію існуючого житлового фонду та об’єктів, які можливо пристосувати під житло. Проаналізувавши новобудови, домовитись про викуповування вільних площ на взаємовигідних умовах для власників та потенційних мешканців за участю держави. Не слід оминати увагою санаторії, профілакторії, гуртожитки, які перебувають у державній і комунальній власності й не використовуються. Зробити там ремонт – набагато швидше, ніж будувати нове. Коли виступають представники Кабміну й кажуть, що за три місяці буде збудовано квартири з меблями, а згодом – що за 5 місяців і про меблі вже не згадують, то насправді треба розуміти: мова – про десятиліття системної роботи. Бо на 3D-принтері все це не друкується. Швидко це може бути тільки, якщо не буде корупції. Якщо так – вірю: можна впоратись за 2 – 3 роки. Але загалом основну хвилю будівництва нових об’єктів та споруд і реставрації пам’яток треба розраховувати на 10 років.
Словом, треба методично працювати. У кожного населеного пункту буде свій шлях – кожне місто унікальне, має свої особливості, й кожна громада матиме своє бачення його відновлення чи розбудови. Важливо до цих процесів залучати фахівців та не забувати про необхідність приймати комплексні рішення.
«…Має бути новий погляд на розвиток України»
-Ви слушно звернули увагу на те, що проблеми системної забудови міст зараз постають в усіх регіонах, а не лише в нині гарячих точках країни. Адже міста змінюються разом із припливом нових мешканців. Бачимо це на прикладі Івано-Франківська, де бурхливо обговорюються перспективи нового житлового будівництва…
-У Франківську з населенням приблизно 250 тисяч щільність населення вдвічі перевищує норму. Якщо виходиш з дому і боком протискуєшся попри машини на прибудинковій території без дерева і квіточки, то це не нормально. Саме зараз є шанс змінити такий підхід. Там, де зруйновано, –збудувати нове, де приїхало багато людей – зробити розширення за рахунок нових містобудівних утворень. І не просто будинки вздовж дороги поставити, а розвинути місто за сучасними принципами й підходами, щоб воно запрацювало. В ньому має бути й виробництво, й різноманітний бізнес, садки і школи, кафе, ресторани і магазини, громадські простори. Мислити треба комплексно, щоб ми тут не задихнулися від перенаселення, а щоб був розвиток. Це ж класно – взаємний обмін ідеями, досвідом! І в облаштуванні міста також. Аби лиш було бажання й фаховий підхід.
Це має бути новий погляд на розвиток України. Не тільки одного міста – а на загальний розвиток. Бо коли до нас кличуть людей, то насамперед слід поміркувати, де вони працюватимуть. Ну, збудуємо для них житло. Що далі? Адже все має бути в комплексі з виробництвом, підприємництвом. Нормально – коли розвивається якась галузь, а навколо неї – житлові квартали. А будівництво спальних кварталів – безперспективне в містобудуванні. Це підтверджено совєцькою системою. В нас і раніше з розвитком міста була катастрофа. Хоч би зараз слід провести дослідження в цьому напрямку у співпраці з науковцями й практикуючими архітекторами, містобудівниками, із застосуванням кращого світового досвіду.
Багато країн таке пройшли. Коли дивишся на Варшаву 60 років тому і нині, 
на Дрезден і решту відбудованих після війни міст, то важко повірити в зроблене. Так само, коли зараз дивишся на Маріуполь, важко повірити, що колись це можна змінити. Світові приклади показують, що жодне місто по війні не залишилось таким, як було, але змінилось в плані розвитку. Свою зруйновану історичну спадщину люди відновили так, що вона стала об’єктами культурної спадщини ЮНЕСКО! І це при тому, що подекуди після війни каменя на камені не лишилось.
-Фахівців, спроможних розв’язати такі проблеми, Україні не бракує. Але це вже досвідчені архітектори. А як щодо молодих спеціалістів? Чи до снаги їм долучитися до повоєнної відбудови?
- Звісно! Це дуже хороший ресурс. До речі, з досвідом. Приміром, з числа студентів Інституту архітектури, будівництва та енергетики багато хто вже працює. І не тільки в Україні. Як фрілансери, вони отримують замовлення з усього світу від різних фірм і заробляють хороші гроші. Вони ще не отримали дипломи, але вони вже круті! В м. Івано-Франківську заступник головного архітектора – випускник нашого інституту, головний архітектор м. Долини – також наша випускниця. Наші вихованці зараз працюють у багатьох відомих фірмах в різних країнах світу. Бакалаври, які хотіли вступати в європейські виші на магістратуру, вступили всі! І успішно завершили навчання. Ми пройшли акредитацію, і всі наші освітні програми абсолютно співзвучні європейським. Як показує практика, студенти, котрі потрапляли від нас на рівень магістра за кордон, стають кращими студентами. Вони краще працюють, більше стараються. Проблеми з працевлаштуванням у випускників нашої спеціальності немає. Хто хоче заробити, заробляє стільки, скільки має бажання. Затребуваність цієї спеціальності зараз 200% й можливості – різні. Від дизайну меблів і до планування міст, регіонів і промислових комплексів. Наш випускник спеціальності «Архітектура та містобудування» може займатись об’ємним проєктуванням, ландшафтною архітектурою, дизайном, реставрацією, містобудуванням. В кожному напрямку він знає методику роботи, а далі, може рости та розвиватись у тому керунку, який вподобає найбільше.
-Розумію так, що випускники спеціальності «Архітектура та містобудування» тепер будуть дуже потрібні Україні і їхній фах буде гіперпопулярним?
-Навіть не буде, а вже є. Бо якщо будівельній фірмі байдуже, як людина житиме в їхній будові все життя і щодня перебуватиме в некомфортному просторі, то архітектору на цьому дуже розходиться: якщо запроєктує добре, то про це знатимуть всі, і в нього замість одного прийде10 замовлень. І вони будуть. Бо потреба є як у соціальному житлі, так і у створенні індивідуальних проєктів. Буде попит і на дорогі помешкання та громадські об’єкти. Будівельним фірмам також доведеться залучати архітекторів. Ну, хіба що вирішать “штампувати” типові проєкти. Але тут треба, щоб архітекторів підтримала громадськість на етапі обговорень, коли будуть представлені пропозиції щодо забудов. Наші студенти фахово готові до того, щоб долучитися до процесу відбудови країни. І ми Україну обов’яково відбудуємо!
Розмову вела Наталія Ясинська
