Галина Косинська: «Я повернулася на свій шлях…»

24 лютого 2022 року вона пам’ятатиме, либонь, довіку. Коли о п’ятій ранку помітила світло в кімнаті сина і зайшла спитати, чи той збирається на роботу, почула неймовірне: «Мамо, в нас війна!»  – «Та перестань шуткувати… Чи тобі щось приснилось?» –«Ні, подивись – я телевізор включив: Україну атакують…»

На півдня Галина Косинська втратила мову. Буквально. Вона ніби закам’яніла. До неї приходили знайомі, друзі, несли квіти, листівки, але на їхні слова підтримки несила було навіть відповідати. Вона й досі не може повірити, що це – дійсність. В одну мить перевернувся весь її світ, збудований роками наполегливої праці у Великобританії. Господиня популярного українського ресторану «Prosperity» в Лондоні, в гостях у якої люди різних національностей, в тому числі росіяни, завжди любили куштувати старовинні шпундру, парові вареники, борщі, у якої було спокійне, впорядковане життя, раптом втратила його звичну перспективу.

Чітке бачення нової реальності дала місцева громада: уже 24 лютого співчуття з приводу того, що трапилось в Україні, висловив мер столиці. До пані Галини англійці почали нести різноманітну допомогу, чим підштовхнули до важливого рішення – негайно налагодити сталий потік гуманітарних вантажів в Україну. Сімейний бізнес мирних часів одразу перейшов на рейки оборони Батьківщини й перетворився на її лондонську штаб-квартиру.

Багато клієнтів ресторану«Prosperity»  стали тепер волонтерами, які разом збирають, сортують, пакують, перевозять і відправляють в Україну те, чого нині найбільше потребують її громадяни – від дитячого харчування до ліків. Наразі вже 30 фур гуманітарної допомоги отримано в різних містах країни, зокрема, у волонтерському логістичному центрі Івано-Франківського національного технічного університету – вже чотири.

Як це вдалося? Як можна з любові, віри й добрих дружніх стосунків сплести міцну рятівну линву й перекинути її землякам через усі європейські кордони? Про це розмовляємо нині з пані Галиною. Розповідає:

-Відколи розпочалась війна, я повернулася на свій шлях, щоб помогти Україні, бо я це можу, вмію, фактично це була моя професія на Батьківщині. Свого часу вчилась у Львові, в торговому інституті, на кафедрі економіки. Була  торговим працівником і в Закарпатті, і на Східній Україні, в Енергодарі. Мій диплом – «Організація й підготовка торгових процесів», тож умію як організовувати, так і підготовлювати. До того ж маю багато налагоджених зв’язків із попередньої роботи.

-Вашу лондонську команду сміливо можна назвати інтернаціональною…

-Саме так. Ми як одна сім’я. Найбільше – англійців. Я їм дуже вдячна! Вони надали склад, площі для паркування фур, збирають необхідні кошти, влаштовуючи різноманітні доброчинні вечори, концерти. Нам надали місце для продажу власноруч виготовленої української атрибутики, виторг від якої пішов на пальне для фур. Багато британських бізнесменів вже почали давати нам продукцію в палетах, бо я сказала, що потрібні продукти харчування. Зараз з нами працює близько 130 волонтерів. Українці підтягуються після роботи, ввечері, й більше підтримують фінансово. А ще знаєте, хто допомагає? Москвичі! Є хлопці із Санкт-Петербурга, Єкатеринбурга. Це журналісти, ІТ-шники, бізнесмени. Раніше вони приходили до мене їсти, а тепер вантажать фури. Ви не уявляєте, як вони працюють! Всі допомагають.

Спочатку були налякані, вибачалися за дії своєї держави. Прийшли й кажуть: «Ви нас не виженете? Ми не винуваті в тому». От москвич, який цілий день возив фури, каже: «Я так наробився! Але як мені приємно, що хоч чимось можу допомогти Україні!». Його дитині в школі було завдання –  намалювати якийсь малюнок. І  дитина намалювала… український прапор. Це просто неймовірно!

-Не можу не поцікавитись Вашою думкою з приводу дискусії, яка зараз точиться в суспільстві на тему "Чи бувають хороші росіяни?"…

-Так, бувають. У Великобританії, в Лондоні я не зустріла жодного поганого росіянина, який вважав би, що його держава правильна. Один із них сказав мені: «Якби я був згідний з політикою моєї держави, мене б сьогодні тут не було». І просять: «Ви не засуджуйте російський народ: вони живуть у царстві темряви. 70% не мають закордонних паспортів і цілими днями дивляться зомбований телевізор Путіна».

За те, що вони коять на нашій землі, я їх називаю монголо-татарами. Це дикий народ. Це російська глибинка, яка ніколи нічого не бачила, ніякої цивілізації, тому вона так себе веде. До них жалості нема. Але є прошарок населення, яке думає, аналізує, має освіту, щось бачило, вміє порівняти. Однак таких нормальних росіян мало – 10% . Тут і говорити немає про що. А ця неосвічена маса бачите, що робить на нашій землі… Кого там жаліти?

-За вашими відчуттями, якщо це буде тривала боротьба, чи стане пороху в порохівницях у нашої діаспори, у Заходу, у наших друзів на тривалу підтримку?

-Так! І я почуватимусь дуже комфортно, і мій народ почуватиметься комфортно, коли всі діти, всіх російських олігархів, які живуть тут в мільйонних будинках, будуть повернуті на рідну землю, в Москву.  До слова, Швейцарія вже надала інформацію, що Аліна Кабаєва з чотирма дітьми Путіна буде відправлена або в Київ, або в Москву – у неї два вибори, куди поїхати.

А своїм співвітчизникам хочу сказати: де б ми не були, чи в Америці, чи в Англії, чи в Канаді – ми є українцями. Ми завжди пам’ятаємо свою землю, свій народ,  що зараз витримує ці тортури. Тому хочемо, щоб ви відчували: ми – з вами, у вас надійний тил. Ми допоможемо до останнього! І до останнього будемо зі своїм народом!

Мене всі питають, коли я відкрию ресторан, і одразу самі відповідають: «Можеш не казати. Ми знаємо: коли отримаєте перемогу!»