Там, де домівка твого серця

До численних порад психологів із приводу збереження емоційної рівноваги в часі війни, серед яких – релаксаційні техніки, медитація і т.ін., мабуть, варто додати відтепер ще один «засіб для душі» - книгу «Мандрівні есеї». Її автора, завідувача кафедри вищої математики  1Інституту нафтогазової інженерії Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу Василя Мойсишина, колеги та друзі добре знають як великого любителя мандрів. Годі намагатися перерахувати всі стежки-доріжки, котрі сходив Василь Михайлович із рюкзаком за плечима, як і не порахувати віршів, що народилися в подорожах. Адже професор Мойсишин - ще й відомий поет, тож усі враження, які люди зазвичай зберігають на світлинах, у нього лягають у римовані рядки.

Втім, цього разу у видавництві «Лілея-НВ» друком вийшла його проза – збірка «Мандрівні есеї». І це той випадок, коли варто говорити не  4про що книга (назва сама свідчить про себе), а радше – для кого. Вона для тих, хто сумує – матимуть привід усміхнутися; вона для тих, хто прагне зазирнути в глибину, адже пронизана цікавими історичними фактами; вона для тих, хто задивляється на зорі вгорі, – кожна сторінка сповнена романтикою; та головне – вона для тих, хто йде вперед і хоче відчувати повноту життя.

Дихати нею на всі груди Василя Мойсишина  ще в юнацькі роки навчив шкільний викладач географії, який заохотив учнів Калуської CШ №5 до туризму і створив гурток. Звали його Роман Прокопович Захарія – відомий на Прикарпатті активіст-еколог, депутат Івано-Франківської обласної ради. Саме з ним діти вперше вирушили в чотириденний похід, і вже назавжди залюбилися в красу рідного краю.

Так сталося і з Василем Мойсишиним. У студентські роки – ходив у Карпати, згодом разом із однодумцями – на Кавказ. До піших походів додались сплави Дністром. І так – щороку. Навіть зараз розмовляємо з Василем Михайловичем щойно після чергової мандрівки: він ділиться враженнями від подорожі на хребет Пішконя, на Закарпатті, в околицях Колочави, й розмірковує, що й про це варто було б написати.11

Зрештою, гори – невичерпне джерело натхнення. Не випадково ходить туди просто так, без усякої практичної мети – ані за грибами (хіба що для юшки на привалі), ані за травами, ані за річковою фореллю. Але щоразу – за чистою водою, пахощами лісу, ясними зорями, туманними світанками, за новими віршами. Саме це й спонукає відмовлятися від зони комфорту, каже:

-Від краси природи зір стає іншим, наснаженим, все малозначуще відпадає, і приходить відчуття, що можеш зробити все. З гір повертаєшся іншим, щасливішим. От взимку ми якось ходили з Олегом Кравцем на полонину Середню в 17 градусів морозу й робили там розколяду. А треба знати, що коли гуцули колядують, то вважають, що не годиться наприкінці колядувати останньому –  чоловікові, щоби він не був останнім, тому далі йдуть до лісу й колядують… букові. Такий бук і ми знайшли на полонині Середній і до ранку колядували так, як гори ще не чули.

55-Тож для Вас мандрівки в гори –  для драйву, для натхнення?

- Це те, що записано в книгу життя. Бо будні хто запише? А ці дні записують.

-Виходить, для вас це святкові дні?

-Аякже!

Та найважливіший сенс кожної подорожі Василь Михайлович вбачає у… поверненні. Саме так, у поверненні додому, де на тебе завжди чекають.

Таким поверненням до домівки свого серця, чи навіть до себе самого, можуть стати для читачів і «Мандрівні есеї». Для студентів, котрі вивчають туризм, – безцінна мапа екскурсій; а для всіх, хто любить рідний край, - нова грань справжнього діаманту  України – Карпат.