«…Я ніколи і нікому не віддам ці гори й доли»

День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939 – 1945 років» було дуже символічно відзначено в ІФНТУНГ спільним творчим вечором поета, члена Національної спілки письменників України, завідувача кафедри фізико-математичних наук, професора Василя Мойсишина й відомого музиканта та вокаліста, лауреата фестивалів «Червона рута», «Слов’янський базар», «Повстанським плаєм» Тараса Житинського.

В залі – студенти і їх наставники, митці й ті, хто ще недавно тримав зброю в руках, а нині повернувся до мирного життя… Слухачі такі різні, але такі однодумні у своїй тривозі за Батьківщину, у вболіванні за її долю.

Саме нею було пронизано всю імпрезу, зіткану з віршованих мандрів рідним краєм, з історії, перекладеної мовою поезії від давніх язичницьких часів і донині, з пісень – від козацьких дум і до сучасних воєнних. 

Власне, то була щира розмова з аудиторією про нашу минувшину, про яскравих особистостей, які свого часу творили вітчизняну культуру й науку, про їхню спадщину. А ще – повернення до нас цілого музичного пласту воєнних пісень, більшість з яких загубилися в коловороті радянської асиміляції.

Обидва митці мають що сказати з цього приводу, і з огляду на свої життєписи, і на досвід останніх років: Тарас Житинський – з репресованої родини українських патріотів, Василь Мойсишин – батько двох захисників сучасної України. Тож усім серцем відчувають пульс своєї Батьківщини. Тарас Петрович так каже про особливий зміст гасла Дня пам’яті:

-«Ніколи знову» – це для всього світу, де війну вже забули, А у нас вона триває, і наш одвічний ворог ніяк нам не дає її забути. Я з 2014 року їжджу на фронт  з концертами – не з автоматом, а з гітарою. Це моя зброя. І вже об’їздив Донеччину, Луганщину, Запорізьку область, Херсонщину – під самісінький Крим. Бачу, як багато відтоді змінилося. В 2014 році армія не мала ні зброї, ні амуніції, бо ж до цього все спродали. Натомість зараз маємо дійсно могутню армію і нас підтримує весь світ. Це також вперше. Адже раніше Україну ніхто ніколи не підтримував. А дух як був потужний, так і залишився. Я бачив людей, яким по 20 років, а вони – на фронті й для них Україна – понад усе.

З таких – і сини Василя Михайловича. Справжніми українцями виховав своїх дітей, виховує і студентів:

-Хочу, щоб вони розуміли, що йде війна. І завжди, коли закінчую курс математики, читаю своїм студентам В.Сосюру – «Любіть Україну!». Зараз це вдвічі актуальніше, ніж будь-коли. Адже ми дорослішаємо як нація. Думаю, після цих страшних випробувань у нас з’являться і україноцентричні політики, й україноцентричні бізнесмени, для яких гроші не будуть найважливішим у житті. Найважливіше – рідна земля.