Мойсишин Василь Михайлович

 

Мойсишин Василь Михайлович,  доктор технічних наук, професор, завідувач кафедри вищої математики  - феноменальне поєднання високої науки та небуденного мистецтва слова

    Мойсишин Василь Михайлович – направду унікальна особистість, що вражає своєю різнобічністю. Це не тільки досвідчений науковець, один з небагатьох, котрому вдалось «сягнути самої вершини Евересту», що в світі науки дорівнює такому досягненню, як власне наукове відкриття, але й керівник, що користується неабиякою повагою колег, самовідданий педагог, вмілий організатор, голова Івано-Франківського осередку Наукового товариства ім. Шевченка та його механіко-математичної комісії, засновник і головний редактор наукового журналу «Прикарпатський вісник НТШ» та, що захоплює найбільш, поет, ерудованість якого, глибина, небуденність поетичного осягнення світу мов нитки, переплітає збірки поезій. Василь Михайлович, повстаючи на повний зріст у всіх своїх наукових, поетичних, організаторських, творчих та багатьох інших іпостасях впевнено розвіює той міф, що вчені позбавлені творчого, латерального мислення, свідченням чого є видані збірки поезій «Тірас» (2000), «Бескид» (2006) та «Коло» (2013). Пропонуємо Вашій увазі персоналію Мойсишина В. М.

    Мойсишин Василь Михайлович народився 11 квітня 1959 р. в шахтарському містечку Верхнєдуванному (тепер м. Суходільськ) Краснодонського району Луганської області, куди його молоді батьки у важкі, безробітні  50-і роки змушені були  переселитися з рідної  Галичини у пошуках засобів для існування. Дитинство та шкільні роки пройшли у м. Калуші на Прикарпатті. Закінчив механіко-математичний факультет Київського державного університету ім. Тараса Шевченка (1982). Після навчання працював інженером, молодшим, а згодом старшим науковим працівником науково-дослідного сектору Івано-Франківського інституту нафти і газу. З 1991р. асистент, доцент (1992), професор (1997), завідувач кафедри вищої математики ІФНТУНГ (2004).

    Основні напрямки наукових досліджень – стійкість і коливання бурових систем, ліквідація аварій та ускладнень при бурінні свердловин, геомеханіка. У 1988р. захистив кандидатську, а у 1996р. докторську дисертації, присвячені вивченню стійкості та коливань бурильної колони при поглибленні свердловин роторним способом. Опублікував понад 200 наукових та навчально-методичних робіт, керує підготовкою фахівців високої кваліфікації за спеціальністю 05.15.10 – Буріння свердловин. Розробив науково-методичні засади вивчення взаємодії бурильної колони зі стінкою свердловини довільного профілю; розв’язав задачі про стійкість багаторозмірної бурильної колони при натуральних граничних умовах на долоті, динамічну стійкість обваженого низу компоновки з амортизатором і без нього; удосконалив методику ліквідації прихоплень колони труб ударним способом. Є автором наукового відкриття в царині геомеханіки, за яке нагороджений срібною медаллю імені П.Л. Капіци.  Крім цього у доробку вченого патенти на гвинтовий вибійний двигун, обважені бурильні труби, віброзахисні пристрої та ін.

    Автор книг: “Математичний аналіз: інтегральне числення функцій декількох змінних, елементи теорії поля” (2003), “Збірник конкурсних завдань з математики” (два видання 2004 та 2010 р.р.), “Математика: збірник тестових завдань для абітурієнтів” (за 2005-2010 р.р. – шість видань), “Лабораторний практикум з вищої математики” (2007), “Рівняння рівноваги ділянок бурильної колони у свердловині, орієнтованій довільно у просторі” (2007), “Тестові завдання з вищої математики” (2008), “Вступ до математичного аналізу” (2010), “Збірник завдань для розрахункових робіт з вищої математики” (2010), “Стійкість і коливання бурильної колони” (2013), “Комплексне освоєння газовугільних родовищ на основі потокових технологій буріння свердловин” (2013).

    Очолює Івано-Франківський осередок Наукового товариства ім. Шевченка та його механіко-математичну комісію, член Президії Наукового товариства ім. Шевченка в Україні (2011). Редактор-упорядник книги “Івано-Франківський осередок НТШ: біобібліографічний покажчик (2000-2008)”. Засновник і головний редактор наукового журналу “Прикарпатський вісник НТШ”, який з 2008 року видається у чотирьох серіях “Число”, “Слово”, “Думка”, “Пульс”.

    Дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка (2009), академік Української нафтогазової академії (1999) та Академії гірничих наук України (2007), член секції гірничої справи Комітету з Державних премій України в галузі науки і техніки (2006), експертної ради ДАК України з розробки корисних копалин і металургії (2010). Входить до складу спеціалізованої ученої ради Д20.052.02 із захисту кандидатських і докторських дисертацій за спеціальностями 05.15.06 – Розробка нафтових та газових родовищ, 05.15.10 – Буріння свердловин (1996), редколегій журналів “Розвідка та розробка нафтових і газових родовищ” (відповідальний секретар), “Нафтогазова енергетика”, “Науковий вісник Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу”.

   Захоплення: поезія, гірський туризм. Автор збірок поезій “Тірас” (2000), “Бескид” (2006), “Коло” (2013), кількох добірок віршів, опублікованих у періодиці, біля тридцяти публіцистичних статей. Один із засновників туристичного клубу “Ватра” при ІФНТУНГ.

   Введення в літературну діяльність Мойсишина Василя Михайловича хотілось би розпочати з рецензії українського літературного критика, кандидата філологічних наук, голови Івано-Франківської обласної організації Національної спілки письменників України, Барана Євгена Михайловича, опублікованої в обласному літературному журналі «Перевал»:

   “Поява Василя Мойсишина, доктора технічних наук, професора кафедри вищої математики в іпостасі поета дещо несподівана, але й закономірна, якщо згадати дискусію початку 60-х років минулого століття "про фізиків і ліриків". Хоча справа не в дискусіях, а в тому бажанні й тому рівні поетичного, яке виявляється у творчому досвіді згаданого автора.

    На сьогодні Василь Мойсишин є автором двох поетичних збірок "Тірас" (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000. - 92 с.) і "Бескид" (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2006. - 94 с). Маємо пласт добротної літературної традиції, опертої на фольклорному і культурологічному (у своїй основі глибоко національному) дискурсі. Є легке зачудування різносторонністю обдарування цього автора, повага до авторського вміння математику підняти до рівня поезії (цикл "Точні квадрати літ" із збірки "Тірас"; цикли "Матерії" і "Нотатки про Михайла Остроградського" у збірці "Бескид").

    Тематичні пласти у поезіях В. Мойсишина чітко окреслені: персоніфікована історія (цикл "Постаті" із збірки "Тірас"; "Із зошитів літа" у збірці "Бескид"), вияв громадянської позиції (цикл "З вічевого майдану" із збірки "Тірас"), інтимна лірика (цикли "В звук зарошена прапечаль", "Із юнацьких зошитів" - обидва зі збірки "Тірас"), карпатський ландшафт у його географічному і міфічному виявах (цикл "Леґенди верхів Чорногірських" із збірки "Бескид"), яскраво виражений патріотичний патос, виявлений через кольористичні гами (цикл "Кольорові олівці" із збірки "Бескид"). Слово поета конкретне, точне, позбавлене двозначності й розмитості.

    Поява поетичних збірок Василя Мойсишина дозволяє мені говорити про ще один забутий феномен на галицькому ґрунті, а саме про відродження родів галицької інтелігенції, які не замикаються в якомусь одному професійному руслі, а прагнуть охопити цілий пласт культури в її різноманітних виявах. Пов'язати ланки обірваної традиції, цим самим витворюючи уявлення про сучасну українську людину як "цільного чоловіка" (за Іваном Франком). У такому плані поетичний доробок Василя Мойсишина сприймається не як черговий літературний факт, а як культурологічний феномен, особливо в часи, коли будь-які прояви національної культурної самоідентифікації на українському ґрунті нівелюються на тлі чергової "вавилонізації" європейської цивілізації. Євген Баран (2007)”

   Перші творчі “спроби пера” Василя Мойсишина вилились в літературний доробок – збірку поезій “Тірас” (2000), що приємно дивує читача своєю самобутністю. В літературно-мистецькому альманасі “Алкос” Євген Баран пише про збірки В. Мойсишина наступне: “Назву до розмови про поетичні збірки івано-франківця Василя Мойсишина я перефразував із його ж циклу “Точні квадрати літ”. Спочатку була спокуса назвати рядком із вірша цього ж автора “Житній колос” — цикл “З вічевого майдану” (обидва цикли із збірки “Тірас”): “Вісь моєї землі — житній колос!”. Однак, ця назва звужувала б уявлення про тематичний, світоглядний, естетичний принципи творчості. Зводила б їх до рустикальної традиції, такої чомусь не модної на тлі сучасних “андрогінних” словоблудів (чомусь відразу згадався Максим Рильський з його афористичною фразою: “Куди приходить мода, там умирає муза”). До того ж, назви збірок “Тірас” і “Бескид”, без жанрового означника, швидше нагадують якісь природознавчі дослідження, що теж виглядає далеким від селянського дискурсу. Хоча, коли вже у першому вірші збірки “Тірас” (“Вождь Одонацер”) подається авторська примітка, що “Тірас” — це не черговий єшкілєвський монстр із станіславських підворітень, а давня назва річки Дністер, тому цілком об’єктивно поетичний доробок Василя Мойсишина можна зарахувати до української віршової традиції з її домінуванням культурологічних образів і мотивів.

    Скажу відразу, що спочатку мене насторожив той факт, що доктор технічних наук і професор, завідувач кафедри вищої математики Івано–Франківського національного технічного університету нафти і газу, — себто так виходить, що людина цілком сформована і зреалізована, — прагне себе зреалізувати у поетичній творчості. Відверто кажучи, я боявся графоманії, одягненої в шати галицької наукової інтелігенції. Але коли я почав читати збірки і мої сумніви поволі розсіювалися, то, натрапивши на одну поетичну фразу (“бо в розлуці вірш печальний // підірвавшись на мовчанні, // затремтів”) з вірша “Як вишиванки на стінах…” (збірка “Тірас”), я зрозумів, що переді мною добротний пласт добротної віршованої традиції, опертої на фольклорному і культурологічному (у своїй основі глибоко національному) дискурсі.

    Василь Мойсишин, напевне, може спокійно “жонглювати” фразою, яку колись Петро Карманський сказав про свого приятеля– молодомузівця Остапа Луцького: “Найкращий економіст серед поетів, і найкращий поет серед економістів”, — замінивши слово “економіст” словом “математик”. І немає у такому порівнянні завуження чи применшення поетичного доробку Василя Мойсишина. Є легке зачудування різносторонністю обдарування цього автора, повага до авторського уміння математику підняти до рівня поезії (цикл “ Точні квадрати літ” із збірки “Тірас”; цикли “Матерії” і “Нотатки про Михайла Остроградського” у збірці “Бескид”).”

    Вагомим здобутком на літературній ниві Василя Михайловича стала друга збірка поезій під назвою Бескид (2006). Коротку екскурсію збіркою проведе кандидат (сьогодні вже доктор) філологічних наук, доцент, докторант Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника Федунь Марія Романівна.

    «Одним з фактів, що спричиняє нині й викликатиме впродовж довгого ще часу бажання уважного прочитання збірки В. Мойсишина – усвідомлення того, що перед тобою книга науковця (доктора технічних наук, професора, завідувача кафедри вищої математики) і поета.

    Забігаючи вперед, скажемо, що таке поєднання в одній особі є для В. Мойсишина гармонійним. Саме воно допомагає автору збагнути суть рутинної праці хлібороба, “запаху ячменів”, усвідомити потребу творчого самовияву майстра “пан-майстра від робіт гончарних О. Бахматюка”, а далі – піднятися вище – до розуміння праць О. Архипенка, наукових пошуків М. Остроградського тощо.

    Збірка “Бескид” складається із кількох розділів: “Легенди верхів чорногірських”, “Кольорові олівці” (цикл), “Із зошитів літа”, “Матері” (цикл). Важко сказати, котрому з них надасть перевагу вибагливий читач, адже в кожному із них йдеться про тлінне й вічне, про життя і смерть. Одне зауважимо, що у В. Мойсишина немає злоби, попри те, що піднімає він злободенні проблеми нашого буття. Увесь поет у цій ліричній ноті:

Ангеле-охоронцю,
проведи ня життям по сонцю –
аби сила мене лукава
на годину не звоювала,
аби друзі були й дружина,
аби тішився з успіхів сина,
аби осінь у мами й тата
жила світлом-добром багата,
аби ладом ішла робота,
щоб з сусідом не мав гризоти,
аби мріяла десь вершина,
що скоритися ще повинна,
аби в мене була держава,
де панують закони права,
щоб не гнувся перед журбою,
жив у злагоді із собою…
Ангеле-охоронцю,
проведи ня життям по сонцю.

   Оте сонячне проміння життя допомагає В. Мойсишину побачити давні “дні дитинства, де мами молоді сміються і жартують”, відчути останнє Різдво батька, “cмутне і тепле, як галицька осінь”. А потім заглянути в минуле своєї Батьківщини: постануть у ньому гетьман Мазепа, адже “не вітчимом, а батьком України Іван Мазепа входив у пісні”, Ярослав Осмомисл, котрий “літав просторами Європи, угорські гори списом підпирав і зачиняв Дунаєві ворота…” Крізь осмислення минулого пройдуть поетові слова: “Хіба нам, мудрим, важко зрозуміти, що в герці за бунчук руйнується держава?!”

    Думаємо, що професору Мойсишину вдалося поєднати в собі лірика та прагматика. Погляд на життя під поетичним кутом зору лише підсилює в автора залюбленість у природу, в історію, в майбутнє...»

    У 2013 році в світ вийшла третя збірка поезій Василя Михайловича під назвою Коло. Про поетичні візії автора пише  доктор філологічних наук, професор Хороб Степан Іванович. «Збірка “Коло”, як і попередні, дещо бентежить сучасного читача, вихованого здебільшого на класичних традиціях українського письменства. Передовсім впадає у вічі по суті свідома відмова автора від використання у творах засобів класичної версифікації. Відтак уже цим він не лише вирізняється від багатьох нинішніх поетів, а й мимохіть сягає (бодай окремих виявів) тих засад віршування, що їх свого часу блискуче використовували, приміром, Артюр Рембо в західноєвропейської поезії або ж Юрій Тарнавський в поезії української діаспори чи поети українського авангарду двадцятих років минулого століття.

    Ще одна посутня риса нової збірки поезій “Коло” Василя Мойсишина: кожен з її розділів (“Давні луни”, “До календаря волхвів або великого кола”, “Легенди Чорногори”, “Барви життя” і “З чужих садів”) становлять собою окремий цикл, що, не замикаючись у собі, спонукає до витворення наступного. Більше того, кожен із них несе в собі домінуючу, знакову, закодовану на семантиці мову, що нагадує нейтральну течію прозової мови. Тому твори цих розділів-циклів не тільки радикальні, а й раціональні, відтак у них більше розмислів, медитацій, екзистенцій, аніж емоційно-чуттєвих образних алюзій. Це спостерігається навіть тоді, коли Василь Мойсишин вдається до фольклорних (здебільшого легенд і вірувань гуцулів) мотивів чи сюжетних трансформацій, які художньо екстраполюються в наш день. Як, скажімо, в поезії “Скит Манявський”:

...Ся вічна
шарпанина “за столи”.
Невже не втямимо?
Хіба нам, мудрим,
важко зрозуміти,
що в герці за бунчук
руйнується держава?!

    Поетична збірка “Коло”, як і “Тірас” та “Бескид”, за всієї складності їх версифікаційної системи виразно оприявнюють авторське прагнення якомога зусібічнішого наближення до сокровенного людського “я”. Цим, власне, вони почасти герметизуються, однак розпросторюються емоційно вглиб, а для сприйняття їх зовнішньої і внутрішньої структури спонукають відповідно підготовленого читача із загостреним відчуттям і тонкою культурою розуміння такого ідейно-образного світу, як його створив у новій поетичні книжці Василь Мойсишин.

     Бо й справді на її сторінках нестримні коні у зоряну ніч летіли (“Легенда про Чернелицький замок”), ведмідь ходить по воду, а ведмедиця узваром з лісових ягід відпоює при застуді (“Про Чугайстра”), ховає каміння розгадку (“Скелі Довбуша в Бубнищі”), на Різдво в Карпатах колядують бджоли (“Липа”), Мурко... носить сон в рукаві (“Кіт”), осінь, як печаль (“Осіннє рівнодення”), чорні коні опришків їли дим, пили багаття, їх бартки зчіплювалися в коло (“Літнє сонцестояння”), Всесвіт для кожного з нас починається з колискової пісні (“Як виник світ”) і багато інших метафор, алегорій та асоціацій. Зрештою, й сама назва нової поетичної збірки Василя Мойсишина “Коло” читається як колообіг природного і людського життя, зітканого з реального та ірреального, раціонального та емоційного, сакрального і профанного, народних вірувань, легенд і міфів.

Такі поетичні візії нової книжки Василя Мойсишина.»

     ІФНТУНГ пишається, що професійно-викладацький склад університету становлять не просто висококваліфіковані фахівці, справжні майстри своєї справи, але ще й на додачу такі талановиті, творчі особистості, як  Мойсишин Василь Михайлович. Вони не тільки передають нашій студентській молоді глибокі фахові знання, повагу до нелегкого ремесла будівничого нафтогазової індустрії держави, але й виховують їх як  духовно спроможних, високоосвічених, небайдужих людей.  Людей, у яких на своїй, Богом даній землі, є міцне коріння, самобутня, непересічна  історія, славні, незнищенні традиції, Батьківщина, яка для свого процвітання, добробуту та захисту потребує щоденної, клопіткої, самовідданої праці.

 

Неля Грималюк